Як впоратися з викликами пандемії та карантину

  • Бачити сенс наших спільних зусиль: це вияв любові, це боротьба за Життя. Усвідомлення сенсу наших дій додає нам сил та витривалості. Спільні дії багатьох держав і пов’язані з ними карантинні обмеження мають одну остаточну мету – зберегти людські життя. І це насамперед наша турбота про стареньких людей. Це наш вияв любові до них і турботи про них. У цій готовності до обмежень заради збереження життя – наша людяність… Бо кожне людське життя – безцінне.
  • Плекати стосунки та взаємну підтримку: фізичне дистанціювання не має збільшити відстані між нашими серцями, а навпаки – це запрошення стати ближчими Наша сила – в солідарності. Наша резилієнтність, психологічна стійкість – у силі наших стосунків. Ми не знаємо, що нас чекає попереду і через що ще доведеться пройти – але коли розуміємо, що не самі в цих випробуваннях, що усі ми відповідальні одні за одних і готові подати одні одним руку підтримки, то ми сильніші й маємо менше страху, а більше надії. На щастя, є стільки сучасних технологічних можливостей це зробити на відстані. І до того ж, нам треба зблизитись – фізична дистанція не має стати перепоною. Адже знаємо, як буває: можна бути фізично поруч, а почуватись відчуженими, можна говорити багато слів, але не мати зв’язку. А можна щиро написати кілька слів: добрих, глибоких, світлих, – надіслати листом – і цей лист з’єднає наші серця, попри всі дистанції…
  • Приймати те, що не можемо змінити, і зосереджуватись на тому, що здатні змінити. Карантин закрив для нас багато можливостей – можна сказати метафорично – багато дверей. Гелен Келлер, сліпоглухоніма жінка – перша особа з неповносправністю у США, яка здобула вищу освіту, колись так влучно сказала: «Коли одні двері до щастя зачиняються, то відчиняються інші. Втім дуже часто ми не бачимо їх, бо наш погляд надто прикутий до зачинених дверей…». Тому так важливо вміти приймати те, що деякі двері зачинилися (попри увесь смуток за тим, що залишилось там, за тими дверима…), вчитись відпускати й перезосереджуватись. Це так, як у молитві-проханні про внутрішню мудрість просимо: «…Уміння прийняти те, чого не можемо змінити; сили – змінювати те, що можемо змінити; і мудрості – відрізнити перше від другого».
  • Пам’ятати про цінності – вони спрямовують наше життя. Цінності можна порівняти з музикою нашого серця – це те найглибше, що надихає нас до життя. Цінності – це також те, чого за жодних обставин не можна втратити, те, що не залежить від зовнішніх обставин – те, як ми хочемо жити, якими людьми хочемо бути, як відповісти на всі обставини, більшість із яких ми не обираємо.
  • Цінувати час, планувати й наповнювати наші дні змістовною діяльністю. Інакше ми можемо просто розтратити цей безцінний ресурс на багато незначущих речей. Тому в умовах карантину (втім і загалом у житті) нам потрібний якісний тайм-менеджмент та базові звички: планувати вранці свій день – не лише, що робити, але і як робити. Збалансувати всі важливі сфери життя – родина, діти, праця, навчання, турбота про себе тощо. Ставити цілі – досяжні та викличні водночас. Обмежувати активності, що можуть «затягувати» (серфінгування інтернетом, телеканалами тощо). І врешті діяти. Дуже важливо, щоби наші дні були сповнені змістовними, ціннісними активностями. Карантин – це не лише вимушена зупинка в житті, яку треба чимось заповнити, щось робити, щоби якось «убити час» і дочекатися «відновлення життя». Час – безцінний. І життя на карантині (а ми теж не знаємо, скільки він триватиме) – має бути Життям, а не очікуванням кінця карантину. Наші діти потребують нас – якісно проведімо з ними час. Хіба ми раніше не шкодували, що робота не дає нам змоги більше часу побути вдома? Ми можемо працювати з дому. А якщо не можемо – то можемо вчитися, можемо займатися спортом, можемо молитися і можемо співати, можемо волонтерити, можемо бути підтримкою іншим і т. д. – бо коли є цінності, то завжди є можливості їх втілити… І важливо не забути про випрацювання хороших звичок та рутин – щоденних ритмів життя, бо це допомагає не забути про найважливіше і змусити силу звички (а наш мозок так оперує) працювати на нас.
  • Берегти та поповнювати енергію. Цей стрес і це випробування можуть бути тривалими – тож нам треба навчитися жити в режимі не спринту, а радше марафону. Ми можемо коротко ознайомитися з головними новинами – це важливо й корисно, а можемо годинами серфінгувати інформаційним потоком, де всі новини повторюються і переповідаються – без жодної додаткової користі. Ми можемо вести розмови, що є взаємною підтримкою, джерелом натхнення і сили, а можемо переливати з пустого в порожнє. Тож нам важливо справді заощаджувати наші ресурси – фізичні, психічні, індивідуальні та соціальні. І не лише берегти їх, але й поповнювати. Тому дуже важливо пам’ятати про належний сон, здорове харчування, фізичну активність. А також регулярно контактувати із джерелами нашої сили – цінностями, духовністю, ресурсними текстами, творами мистецтва, людьми, спогадами, мріями, активностями тощо.
  • Жити «тут і тепер». Це не означає не думати про майбутнє, готуючись до нього, чи не згадувати минулого, виносити з нього важливі уроки – усе це також дуже важливе. Але необхідно також усвідомлювати себе «тут і тепер», коли можемо внутрішньо стишитися і просто бути. Бо наш мозок, навчившись у дитинстві думати, коментувати усе, що відбувається, часто не вміє стишуватися і дистанціюватися від неперервного потоку думок. А у багатьох ситуаціях якщо ми не вміємо стишуватися і уприсутнюватись, то можемо просто розминутися з життям…
  • Розділити одні з одними і біль, і радість… Сподіваємося, що зможемо запобігти, наскільки нам вдасться, людським втратам. Але якщо станеться інакше, нам треба буде розділити скорботу, пройти разом через біль, бути одні для одних підтримкою. Бо, мабуть, єдине, що можемо дати ближньому в ці найважчі миті – це підтримку, допомогу, розуміння, співчуття… Водночас коли трапляється щось гарне, світле, радісне, то маємо всі підстави радіти й ділитися радістю. Адже розділений біль меншає, а розділена радість множиться! І будемо сподіватися, що цих підстав для радості, для вдячності теж буде багато. Бо таким є життя: у ньому переплелася журба й радість – і ми не можемо цього оминути.
  • Зростати, проходячи крізь випробування. Випробування можуть бути контекстом, у якому ми станемо сильнішими, вони можуть і озлобити нас, і спричинити реакції, які не можна назвати людяними. Прикладів одного і другого в історії людства – не злічити: від найстрашнішої жорстокості до висот людяності. Це наш вибір, як ми проходимо через ці випробування, чого хочемо навчитися, переживши їх, ким ми станемо у процесі. Тому так важливо зробити свідомий вибір – вибір бути людьми, зростати у людяності. Зробити цей вибір – не означає, що нам усе вдасться – найімовірніше, як і в будь-якому навчанні, доведеться падати та вставати, вчитися на помилках, а тоді зводитися і йти далі. Тому важливо не осуджувати одні одних, пробачати собі та іншим, мудро ставитись до ситуації, що склалась.

Ми впораємось! І ця пандемія мине. Andra tutto bene («Усе буде добре») – так підписують сьогодні свої веселкові малюнки італійські діти й вивішують їх на вікнах та балконах. Важливо це мати перед очима – очима нашого серця. Це додасть нам сил, витривалості та надії. На-дії в сенсі тієї мотиваційної енергії, що спонукатиме нас до дії – доброї, ефективної, життєтворної. Бо разом ми маємо потурбуватися не лише про старше покоління, але й про дітей, щоби для них колись усе було добре… Тому так важливо зробити усе, що в наших силах – і понад те. У цих випробуваннях бути підтримкою і добрим прикладом їм і одні одним.

Коментування вимкнене.